Лубни туристичні

Із сивої давнини вас вітають Лубни!

На правому березі тихоплинної Сули, обабіч траси міжнародного значення Київ-Харків, у зелені садів і парків вас привітно зустрічають древні і вічно молоді Лубни. Це одне з найстаріших міст Полтавщини, один з її найбільших економічних та культурних центрів, справжня перлина посульського краю. Площа міста становить близько 3 тис. га, населення Лубен на 01.01.2020 року складає 46,7 тисяч чоловік.

Лубни славні своєю тисячолітньою історією, культурними традиціями,  Лубенці пишаються своїми відомими земляками, вони з гордістю покажуть вам  і розкажуть  про історико-культурні пам’ятки міста. Під час екскурсії можна помилуватись незрівнянними посульськими краєвидами і переконатись, що невипадково у ХІХ столітті Лубни називали «Українською Швейцарією». Тож запрошуємо до подорожі затишними лубенськими вулицями, з яких промовляє сама Величність Історія.


Верхній Вал

Своїм заснуванням Лубни завдячують київському князю Володимиру Святославичу, який 988 року повелів будувати міста-фортеці на південних кордонах Київської Русі. В центрі Посульської оборонної лінії набіги степових завойовників відбивали захисники городища з назвою Лубен (Лубно). Давнє укріплення знаходилось на Верхньому Валу, там же знайдено залишки поселень епохи енеоліту, бронзового віку, скіфської доби, роменської культури, а  у ХУІІ-ХУІІІ століттях на Верхньому Валу була і полкова фортеця.


Адже у ХVІІ-ХVІІІ століттях місто було центром Лубенського козацького полку –одного з найбільших на Україні. Тому на гербі  міста Лубни – рука, що тримає полковницьку булаву-пернач.

Вивченням історичного минулого Верхнього Валу займались Ф.Камінський, К.Бочкарьов, В.Ляскоронський, І.Плескач, М.Кузнєцов, Ф.Копилов, І.Горенко, І.Ляпушкін. Результати досліджень експедиції Інституту археології АН УРСР під керівництвом О.Сухобокова на початку 1980-х років дали підстави історикам зробити висновок про заснування Лубен у 988 році.

Навколишні ліси в часи Київської Русі слугували захистом для фортеці, цьому відповідало і походження назви міста від слова «луб» - внутрішній шар під корою дерева. І нині древні вали постають назустріч кожному, хто приїжджає до тисячолітнього міста.


Свято-Троїцька церква

Біля підніжжя Верхнього Валу, неподалік тихоплинної Сули, Лубнам і його гостям дарує Божу благодать Свято-Троїцька церква, історія якої також овіяна віками. Відомо, що вже в 1622 році при Троїцькій церкві існувало приходське братство. Воно мало свою школу, підтримувало тісні зв’язки з ремісничими цехами. У ХУІІІ ст.  в місті чотири рази на рік проводились ярмарки, в т.ч. на свято Трійці, в день Святого Духа. Як і більшість культових споруд того часу, Троїцька церква була дерев’яною, тому не один раз зазнавала руйнувань від пожеж і перебудовувалась. Майже 30 літ, з 1697 року вікарієм Лубенської Троїцької церкви служив Іван Якович Яновський – прадід нашого славетного земляка-полтавця Миколи Гоголя. Кілька разів перебудована,  дерев’яна споруда Троїцької церкви стояла до 1869 року, а натомість було зведено білокам’яний п’ятикупольний храм, який мав три престоли, прикрашав і облагороджував центральну площу міста – Базарну (нині Володимирський майдан).

Лубенська Троїцька церква вистояла під натиском революційних бурь, коли більшість храмів у місті було зруйновано. Та в другій половині 1930-х років  храм було закрито, і перед війною розміщено експозицію Лубенського краєзнавчого музею, а на куполах замість хрестів замайоріли червоні прапори. Із вступом гітлерівських військ до Лубен у вересні 1941 року один із снарядів потрапив у будівлю церкви. В результаті пожежі було зруйновано купольну частину. У повоєнні роки у церкві було відновлено богослужіння. Проте наприкінці 1960 року їх було припинено, так як у зв’язку з реконструкцією центральної частини міста на місці храму було заплановано побудувати готель, адже  в країні  вкотре  боролись з релігією. Для  церкви було виділено будинок колишнього гуртожитку медичного училища на березі Сули, а під стіни  білокам’яної красуні  закладено вибухівку.

Довгий час у радянські часи войовничого атеїзму Свято-Троїцька церква знаходилась все в тому ж пристосованому приміщенні по вулиці Нижній Вал, при в’їзді до Лубен. Не так багато лубенців могли тоді ходити  до єдиного у місті храму, його діяльність ожила вже в часи незалежності України.  А коли в церкві став служити протоієрей Іоан (Іван Коростиль),  він задумав перетворити пристосований для служби будинок у справжній храм. За проектом архітектора І.Казакової  було проведено реконструкцію вівтарної частини, зведено дзвіницю, з допомогою благодійників встановлено дзвони.  Та в 2009 році невблаганна хвороба забрала життя справжнього пастиря, духовного наставника о. Іоанна. Нині з Божою допомогою та подячними молитвами священицтва і прихожан , за участі благодійників продовжується справа зведення Свято-Троїцького храму.  І ось вже піднялись його стіни, засяяли на сонці куполи. І хоча ще потрібно виконати чимало робіт, як і раніше, на в’їзді до Лубен свою особливу благодать  лубенцям і гостям міста дарує Свято-Троїцька церква.



Лиса гора

Історичну память Лубен береже і Лиса гора. На ній виявлено сліди стародавнього поселення і рештки курганного могильника епох енеоліту - бронзового віку, скіфського часу, доби Давньої Русі. Археологічні дослідження тут проводили Ф.Камінський, В.Ляскоронський , М.Чередниченко, О.Сухобоков, О.Супруненко. Обстеження Лисої гори проводились Ф.Копиловим, І.Горенком, В.Непріною, Є.Махно. А відомий археолог, засновник Лубенського краєзнавчого музею Г.Стеллецький  заповідав похоронити себе на Лисій горі в Лубнах.

Саме біля Лисої гори знаходився міст через Сулу, по якому влітку 1596 року переправились повстанські загони під проводом Северина Наливайка, опинившись у оточенні військ польської шляхти. Повстанці стійко боронили свою волю, але тривала облога козацького табору закінчилась кривавою трагедією – в нерівному бою загинули кілька  тисяч повстанців. Лубенці памятають    про цих лицарів волі, які одними з перших піднялись на боротьбу за волю українського народу. Пам’ятний знак на їх честь зустріне вас при в’їзді до Лубен біля мосту через Сулу.

З вершини Лисої гори відкриваються прекрасні краєвиди на Посулля, направо – легендарна річка і село Солониця, місця, де на думку багатьох істориків, героїчно стояли проти ворога наливайківці.

Лиса гора – одне з улюблених місць відпочинку лубенців. У лісовій зоні поруч з горою знаходиться база відпочинку «Сула» Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. А про давню історію цього місця нагадує встановлена на оглядовому майданчику копія скіфської баби, поруч з нею – камінь здійснення бажань, доторкнувшись до якого, можна попросити наших предків про допомогу в здійсненні заповітних мрій.



Замкова гора

Найбільшими таємницями в Лубнах овіяна Замкова гора. Статус пам’ятки археології вона отримала нещодавно, коли полтавськими та лубенськими археологами під керівництвом О.Супруненка на ній було проведено археологічні дослідження. Вони мали місце тут і в кінці ХІХ ст., обстеження і розкопки скіфських курганів  на горі   проводив Ф.Камінський на кошти відомої меценатки К.Скаржинської. В результаті обстежень Г.Кир’якова, К.Бочкарьова, О.Лавренка, розвідок М.Кузнєцова було також доведено існування на Замковій горі поселення роменської культури та давньоруського часу. А залишки замку міста Олександрова першої половини ХVІІ ст., зведеного князями Вишневецькими, шукали чимало археологів, серед них – професор Г.Стеллецький.

В кінці ХVІ  століття мальовничі місця над Сулою вподобав канівський і черкаський староста князь Олександр Вишневецький. Одержавши від польського короля Сигізмунда ІІІ право на володіння посульськими землями, він будує тут свою резиденцію – «нові Лубні, Олександровом звані». В 1591 році Лубни отримали магдебурзьке право і з цього часу стали розвиватись як місто, згодом ставши «містом столичним»  своєрідної держави у державі    на просторих землях лівого берега Дніпра - «Вишневеччини». Князівська резиденція знаходилась  на Замковій горі, де князь Ієремія Вишневецький збудував розкішний палац, зруйнований повстанськими загонами на початку визвольної війни у 1648 році.

Замкова гора завжди берегла память про колишніх своїх господарів і нині з надією чекає на своє друге життя. На ній знаходиться кінно-спортивна база «Замкова гора», влітку 2016 року було започатковано проведення історико-мистецького фестивалю «Замкова гора».  Восени того ж року – відкрито памятну композицію на честь 425-ої річниці надання Лубнам магдебурзького права.

Вулиця, яка проходить повз Замкову гору, носить ім’я князів Вишневецьких. Адже чимало представників цього відомого українського роду зайняли гідне місце в історії України. І саме ця вулиця веде до унікальної пам’ятки духовності, історії та культури всієї України – Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, який заснувала княгиня Раїна (Могилянка) Вишневецька.



Памятні знаки на честь 1000-ліття заснування Лубен

У 1988 році Лубни відзначали своє 1000-ліття. У дні святкування  центральні площі міста прикрасили два памятні знаки, які увічнюють дату його заснування  як оборонної фортеці  в часи Київської Русі. Це монументальна скульптурна композиція на майдані, який було перейменовано на честь засновника міста – київського князя Володимира Святославича. Автор цього пам’ятного знака – відомий український  скульптор, народний художник України Анатолій Кущ. Монумент символізує історичну спадковість поколінь древнього міста, є головним акцентом Володимирського майдану, на якому відбуваються найбільш масштабні урочистості в Лубнах.

Пам’ятний знак  давньоруському воїну – захиснику Київської Русі знаходиться на площі Ярмарковій. Його автори – наші імениті земляки, Альберт та Серафим Чаркіни. На постаменті пам’ятника викарбувані літописні рядки:   «В лето 988. И рече Володимир…се недобро, еже мало городов коло Киева и нача ставити городы по Десне и Востри, и по Трубежеве, и по Суле и Стугне … и поча нарубати мужи лучшие от словен и от кривич и от вятич, и от сих насели грады…» У вересневі дні, коли відзначається День міста, у сквері біля пам’ятника давньоруському воїнові – своєрідний лубенський мистецький узвіз, де панує буяння барв художніх полотен митців пензля та виробів народних умільців. Урочистості тут  відбуваються також із нагоди Дня соборності України. А ще жителі та гості міста люблять відпочивати в затишному сквері поруч з пам’ятником і милуватись вишуканими клумбами, насадженими дбайливими руками працівників фірми «Конвалія».


Лубенці шанують князя Володимира, за велінням якого почала будуватись лубенська фортеця. Традиційно в кінці липня у день його пам’яті лубенськими вулицями крокує хресна хода,  а найдовша центральна вулиця, що проходить майже через все місто, нині має нову назву – Володимирський проспект.



Будівля жіночого єпархіального училища

Найбільш масштабною і архітектурно вражаючою спорудою міста Лубен є будівля колишнього жіночого єпархіального училища, в якій нині знаходиться загальноосвітня школа №10. Збудована у 1907 році на кошти Полтавського свічкового заводу  за проектом академіка архітектури Олексія Бекетова, вона входить до списку найкращих робіт відомого харківського зодчого. Збудована у стилі еклектики (поєднання різних архітектурних стилів), який набув поширення на початку ХХ століття, споруда вражає вдалим поєднанням композиційних співвідношень основних частин фасаду, різноманітністю його архітектурних елементів, використанням керамічних вставок з рослинним орнаментом, зокрема, над входом до приміщення. З правого боку біля входу можна побачити табличку: «Здание строил академик архитектуры А.Н.Бекетов. 1907.Харьков».

Училище знаходилось у віданні Синоду і належало до типу напівзакритих шкіл. На навчання до нього приймались переважно доньки православного духовенства(священиків, дияконів, псаломщиків). Найбідніші з них за рішенням Покровської опікунської ради мали право на безкоштовне навчання. Решта, зокрема, й представники інших станів, приймалися до училища  з платою 150-200 крб. на рік. Училище мало 6-річний курс навчання, який був наближений до програми жіночих гімназій, сьомий клас був педагогічним. Саме виховання велось у релігійному дусі, адже заклад виховував майбутніх дружин і помічниць духовних пастирів, які мали право працювати в початкових церковно-приходських та народних школах. В 1910-1911 рр. в училищі навчалось 518 вихованок. При училищі діяла Покровська церква, на служби до якої приходили й місцеві жителі.

У пореволюційні роки після закриття єпархіального училища в будівлі розташовувались індустріальна профтехшкола, педагогічний технікум, вчительський (згодом педагогічний)  інститут. Під час фашистської окупації в приміщенні було розміщено пересильний табір для військовополонених червоноармійців, 19,5 тисяч з них було розстріляно в Лубнах. У 1985 р. їх пам’ять було увічнено встановленням пам’ятного знака біля приміщення щколи №10,

а на фасаді будівлі у 1988 р. відкрито меморіальну дошку на честь поета-підпільника, колишнього викладача педінституту Петра Артеменка, закатованого фашистами. При відступі   величну споруду колишнього жіночого єпархіального училища, як й інші будівлі в центрі міста, було спалено окупантами. ЇЇ руїни стояли до початку 1960-х років, коли після капітального ремонту там було відкрито школу-інтернат, реорганізовану в 1980 році в середню школу №10. Це єдина школа на Полтавщині, де створено три шкільних музеї: історії школи, бойової слави, народних промислів та ремесел. Також у цьому приміщенні навчаються студенти Лубенського медичного училища, знаходяться відділ дистанційного навчання Національного педагогічного університету  ім. М.П.Драгоманова, дитячий юнацько-спортивний клуб спортивного орієнтування «Валтекс», проводяться репетиції художніх колективів міста та заняття гуртків станції юних техніків і натуралістів.

Будівля колишнього жіночого єпархіального училища в Лубнах є пам’яткою архітектури. Найближчим часом заплановано проведення капітального ремонту цього творіння О.М.Бекетова.  Велична споруда вже давно чекає свого оновлення, адже своєю монументальністю, своєрідністю архітектурних форм вона надає місту особливої вишуканості, шляхетності, робить його загальний портрет справді неповторним.



Церква Різдва Пресвятої Богородиці

В центрі міста його осяває своєю благодаттю, наповнює благовістом церковних передзвонів храм Різдва Пресвятої Богородиці. Це єдина з лубенських церков, що  уціліла в комуністичні роки. Зведено її в 1901 році за проектом академіка архітектури, професора Петербурзької Академії мистецтв М.Преображенського на замовлення і кошти таємного статського радника І.Зінченка та Лубенської Братської школи, тому її ще називали Братською. За стилістикою будівля належить до неоросійського архітектурного стилю. В перспективі куполи і дзвіниця нагадують російський човен-ладью, а головний вхід до церкви – російський терем.

У 1920-ті роки в храмі знаходилась громада Української автокефальної православної церкви, де співав прекрасний хор під керівництвом композитора і диригента Г.Давидовського. Після закриття церкви будівлю займали виробничі приміщення, зокрема, підприємства електромереж. У 1992 році споруду було передано релігійній громаді, вона отримала назву колишнього головного собору Лубен. Відроджена в роки незалежності України, церква Різдва Пресвятої Богородиці стала окрасою Лубен, центром духовного життя міста.



Будівля колишнього духовного училища

Один із найбільш ошатних куточків міста знаходиться на перехресті колишніх вулиць Дворянської та Гімназичної (нині вул. Я.Мудрого та вул. Г.Тютюнника). Його прикрашає фундаментальна будівля колишнього Лубенського духовного училища (нині Лубенський фінансово-економічний коледж Полтавської державної аграрної академії). Споруджена у 1883-1885 роках за проектом архітектора М.Ємбулаєва, який у її проектуванні використав еклектичний напрямок. Тому триповерхова будівля має риси стилю палаців епохи ренесансу або відродження, присутні в ній також елементи російського класицизму і модерну. Духовне училище проводило підготовку молодшого духовенства – дияконів, псаломщиків. Воно обслуговувало 253 приходи Полтавської єпархії, при закладі діяла домова Кирило - Мефодіївська церква. В училищі навчались засновник Миргородського курорту І.Зубковський, письменник Василь Барка(Очерет)  – автор роману «Жовтий князь», одного з перших творів про голодомор 1932-1933 років.

В 1917 році училище було закрито, а у його приміщенні розташовано госпіталь для поранених червоноармійців та трудову школу, реорганізовану згодом у середню школу №6 ст. Лубни. З 1932 року там знаходилась 56 школа Південно-Західної залізниці, яка згодом стала найкращою школою Лубенщини, де у середньому навчалось 1300 чоловік. Учнями цієї школи  були Борис Гайдай, Анатолій Буценко, Тамара Гайдай, Людмила Луценко – учасники підпільної боротьби з фашистами в роки війни, що заплатили за це ціною свого юного життя. У просторому приміщенні до війни знайшлось місце і для багатого міського архіву, цінні документи якого, на жаль, загинули в роки воєнного лихоліття. Під час гітлерівської окупації в будівлі  знаходилась адміністративна частина пересильного табору для радянських військовополонених. При відступі з міста у вересні 1943 р. це красиве приміщення було спалено фашистами.

В 1944 р. у Лубнах почав діяти сільськогосподарський технікум бухгалтерського обліку, який з 1960 року розпочав навчання у щойно відремонтованому приміщенні колишнього духовного училища. З 2005 року заклад було реорганізовано у Лубенський фінансово-економічний коледж Полтавської державної аграрної академії, який проводить підготовку молодших спеціалістів за спеціальностями: бухгалтерський облік, економіка підприємства, фінанси і кредит, комерційна діяльність. Про історію навчального закладу розповідає музейна кімната, де можна дізнатись як про історичне минуле приміщення коледжу, так і про його досягнення та шляхи розвитку.



Будівля колишньої жіночої гімназії

До архітектурного ансамблю поряд з приміщенням колишнього духовного училища входить оригінальна будівля колишньої Лубенської Олександрівської жіночої гімназії ( нині належить фінансово-економічному коледжу ПДАА). Жіночу гімназію в Лубнах було відкрито у 1878 році, а в даному приміщенні її було розміщено у 1892 році, в 1908 році - прибудовано двоповерховий корпус. Будівництво проводилось під наглядом опікунської ради, до складу якої входили відома культурна діячка і меценатка  К.Скаржинська, промисловець М.Шемет, краєзнавець К.Бочкарьов, генерал Ф.Величко. Зведено це ошатне приміщення у стилі неоренесансу з елементами класицизму та модерну.

Жіноча гімназія мала 8-річний курс навчання, до неї приймались дівчатка всіх станів. По закінченні гімназії вони отримували атестат на звання вчительки початкової школи та молодших класів жіночих гімназій, педагогічний клас давав право на звання домашньої вчительки. У 1889 році тут навчалось 129 дівчаток, а у 1917 – вже 520. Начальницею гімназії була дружина колезького радника О.Канівцева, яка жила поруч, в будиночку  на вулиці Гімназичній (нині будинок  ВАТ «Укртелеком»). В гімназії навчались  поетеса, дружина археолога Г.Стеллецького, народна вчителька Ганна Супруненко, письменниця  Галина Орлівна (Мневська).

В 1917 році гімназію було закрито, в приміщенні деякий час знаходився військовий госпіталь, згодом – трудова, пізніше середня школа №1, у якій напередодні війни навчалось до 500 учнів. В роки гітлерівської окупації в будівлі знаходився пункт для відправки молоді на роботи до Німеччини, а під час відступу у вересні 1943 р. приміщення було спалене фашистами. Після відбудови в другій половині 1960-х років у ньому було розміщено гуртожиток для студентів сільськогосподарського технікуму бухгалтерського обліку. Нині це один із навчальних корпусів фінансово-економічного коледжу ПДАА.



Будівля колишньої міської управи

Будівля колишньої міської управи на розі вулиць Ярослава Мудрого та Григора Тютюнника (колишні вулиці Дворянська та Гімназична ) довершує архітектурний ансамбль цього чарівного куточка Лубен. Як свідчить дата на одному з її фасадів, зведено будинок міської управи в 1910 році. Вхід до управи був спрямований на вуличне перехрестя, й у верхній частині вхідного фасаду було розміщено герб Лубен (рука з полковницьким перначем). Архітектурний стиль цього будинку (неоренесанс з елементами модерну) гармонує зі стилем  колишніх будівель духовного училища та жіночої гімназії.

В післяреволюційні роки тут знаходився Будинок піонерів, а в перші місяці війни тут жили привезені з Харкова вихованці дитячого будинку. Багатьох із них фашистські окупанти використовували як донорів для поранених гітлерівських офіцерів, що лікувались у госпіталі, розташованому навпроти у приміщенні колишньої чоловічої гімназії (на цьому місці зараз – ЗОШ №1). Після визволення міста у вересні 1943 року з балкона цього будинку перед жителями Лубен виступав командир 337 стрілецької дивізії генерал-майор Г.Й.Ляскін. Тому в 1974 році навпроти було урочисто відкрито пам’ятний знак на честь 337 Лубенської стрілецької дивізії, яка визволила наше місто від фашистських загарбників. У відбудованому після війни приміщенні колишньої міської управи нині знаходиться житловий будинок.




Будівля колишньої земської лікарні

Архітектурною неповторністю звертає на себе увагу будівля колишньої Лубенської земської лікарні (нині дитяче поліклінічне відділення Лубенської міської лікарні). Побудована в 1913-1915 роках за проектом пізніше відомого українського архітектора, а на той час студента Петербурзького інституту цивільних інженерів Дмитра Михайловича Дяченка. Первісний план будинку було складено головним лікарем Лубенської земської лікарні Г.А. Афанасьєвим, який спеціально виїздив до Німеччини для вивчення досвіду проектування і обладнання подібних лікарень, а збудовано лікарню коштом повітового та губернського земств.  

Будівля є одним із небагатьох уцілілих в Україні шедеврів українського модерну (української народно-стильової архітектури). Центральний вхід підкреслено фронтоном барокового малюнку з написом «Лубенская земская больница» та гербом міста Лубен. За входом над головним вестибюлем було розміщено водонапірну башту, яка увінчана шпилем з рипідою – «сонце правди». Стіни основної частини корпусу почленовані великими вікнами, які оздоблені пластичними лиштвами з фронтончиками з майоліковими зображеннями квітів і птахів. Наріжні ризаліти головного фасаду прикрашають дві ніші, в які вписані дві різьблені по тиньку композиції, що утворюють «дерево життя» і нагадують знамениту полтавську вишивку «білим по білому». Високий шатровий дах будівлі було вкрито черепицею сірувато-блакитно-синього кольору, викладеною у вигляді килимового орнаменту. Горищні віконця на даху мали форму маленьких хаток. Оригінальне поєднання народностильових, модерних і необароккових тенденцій дозволило створити своєрідний архітектурний витвір, що став окрасою міста.

Після революції до початку радянсько-німецької війни  в будівлі знаходились хірургічне та пологове відділення Лубенської лікарні. В ньому працював, зокрема, відомий хірург, заслужений лікар УРСР С.О.Тимофеєв. Ним надавалась медична допомога пораненим червоноармійцям, радянським військовополоненим, мирним жителям у перші місяці війни і навіть під час фашистської окупації. При відступі гітлерівських військ у вересні 1943 р. будівлю ними було спалено. У повоєнні роки її було відбудовано і пристосовано до потреб школи. Проте велика кількість елементів фасаду  не були відновлені.

Після переходу загальноосвітньої школи №4 до нового приміщення   в будівлі деякий час знаходився районний відділ освіти та станція юних техніків і натуралістів. У 1998 р. після проведення реконструкції тут було урочисто відкрито дитяче поліклінічне відділення Лубенської ЦРЛ, зараз там також знаходиться амбулаторія загальної практики сімейної медицини №2. Реконструкцію будівлі було здійснено згідно проекту архітектора І.Казакової за участі головного архітектора міста О.Зота, художника А.Харчука та колишнього головного архітектора В.Семенюти. Під час проведення ремонтних робіт було максимально втілено первісний архітектурний задум Д.Дяченка, зокрема, покрівлю вкрито черепицею синього кольору. На центральній фасадній частині відкрились неповторні керамічні композиції, більшість з яких дивом збереглася у первісному стані. Добудовану частину прикрашає керамічний триптих, виконаний полтавськими художниками – подружжям Мельників. Зараз у ній знаходиться міський центр реабілітації дітей з інвалідністю. Тож творіння молодого архітектора Дмитра Дяченка отримало друге життя і продовжує викликати почуття гордості у лубенців та захоплення у гостей міста.



Будівля колишнього окружного суду

Відомий український архітектор Олексій Михайлович Бекетов спроектував для нашого міста дві величні споруди – Лубенського жіночого єпархіального училища та Лубенського окружного суду. Остання будівля є центром круглої площі, яку нині названо іменем академіка Бекетова. Зараз у цьому приміщенні знаходяться Лубенська районна рада та Лубенська районна держадміністрація.  А збудовано його  на початку ХХ століття за сприяння тодішнього голови суду Лубенської округи О.Тимофеєва, батька відомого лубенського лікаря С.Тимофеєва. Архітектуру цієї будівлі відрізняє офіційний класичний стиль, центральний і боковий фасади увінчано порталами з колонами. Вони зєднують обидва поверхи і завершуються фронтонами з великими карнизами.

У 1905 р. Лубенським окружним судом за протидію царському уряду було винесено вирок до заслання відомому українському письменнику Архипу Тесленку. А в 1909 р. тут слухалась справа 38 організаторів «Лубенської республіки», яка була проголошена у грудні 1905 року, серед них – Андрій Лівицький, пізніше відомий український громадсько-політичний діяч, президент УНР у екзилі; Анастасія Грінченко (донька відомого українського письменника Бориса Грінченка) та її наречений, студент гірничого інституту Микола Сахаров; лубенці Володимир та Микола Шемети - видавці першої у царській Росії газети українською мовою «Хлібороб». Братів Шеметів під час судового процесу захищав відомий на той час адвокат Микола Міхновський, пізніше відомий український національний діяч. Йому вдалось добитись виправдувального вироку для своїх підзахисних, що слугувало розвитку дружніх стосунків між ними. М. Міхновський в кінці 1917-на початку 1918 року живе в родині Шеметів і працює мировим суддею в Лубенському суді.

У післяреволюційні роки в приміщенні колишнього окружного суду знаходились установи райвиконкому, міський суд і архів. У період фашистської окупації тут розташовувався гебітскомісаріат. Як і всі великі будівлі, її було  спалено при відступі гітлерівських військ у вересні 1943 року. А після відбудови в 1962 році в цій величній адміністративній будівлі знову розмістились районні установи і організації. Нині навколо   розбито ошатний сквер, а перед входом знаходиться районна Дошка пошани. І віднедавна площа, в центрі якої стоїть будівля колишнього окружного суду, носить ім’я її творця – академіка архітектури Олексія Бекетова.



Площа Слави

На посульських пагорбах, звідки відкриваються мальовничі  краєвиди, знаходиться  площа Слави - святе місце для кожного лубенця. У сумній задумі братські могили бережуть спокій воїнів, загиблих в роки громадянської та другої світової війни. Їхні імена написані на гранітних плитах, а в центрі меморіального комплексу стоїть памятний знак, його увінчує вічний образ матері з дитям, якому так співзвучні слова Великого Кобзаря: «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі». Автори монументу – лубенці Василь та Володимир Семенюти. Відкриття памятного знаку відбулось у 1968 році, а біля його підніжжя було запалено Вічний вогонь, привезений з Парку Слави у Києві.


Поруч знаходиться памятна стела на честь військових частин Воронезького фронту, які визволяли місто Лубни від гітлерівських загарбників у вересні 1943 року. Кожного року 9 травня, в День Перемоги, на площу Слави приходять тисячі лубенців, щоб вклонитись памяті воїнів, які рятували світ від фашистської чуми.

На початку ХХ ст. ця площа називалась Соборною, адже її прикрашав собор Різдва Пресвятої Богородиці, який було зруйновано в роки громадянської війни. Та його благодать лине через роки й десятиліття, освячуючи душі лубенців, саме місто, треба лиш її відчути і прийняти в своє серце.



Братські могили та місце останнього бою воїнів 94-го прикордонного полку

Один з найбільших лубенських житлових масивів у народі отримав назву «Василенкове поле». Головною у ньому є вулиця Прикордонників, шість збудованих у 1980-1990-ті роки дев’ятиповерхових житлових будинків є домінантою цього мікрорайону. Спокій його мешканців охороняє солдат із схиленою головою, як і вічний спокій своїх побратимів, що полягли смертю хоробрих в боях за Лубни у вересні 1941 року.

Тоді після тривалої оборони з боями залишали столицю України воїни Південно-Західного фронту, їхній шлях проходив і землями Полтавщини – Пирятинського, Чорнухинського, Оржицького, Лубенського та Лохвицького районів, де вони опинились у оточенні гітлерівських військ. У Лубнах на той час знаходились окремі підрозділи 94 прикордонного полку, які прийшли сюди аж від стін Брестської фортеці і прикривали відступ з Києва частин Південно-Західного фронту.

13 вересня 1941 року фашистські танки підступили до міста з боку села Засулля, першими біля мосту через Сулу  їх зустріли прикордонники на чолі з молодшим політруком І.Сидоренком, закидавши головний танк ворога пляшками із запалювальною сумішшю (такі пляшки в серпні-вересні 1941 р. випускались на Лубенському лікеро-горілчаному заводі). Після кількаденних запеклих боїв прикордонники змушені були відступити на північно-східну околицю міста, якраз до Василенкового поля. Мужньо билися з ворогом воїни в зелених кашкетах, особливо в районі вулиці Ламаної, яку пізніше було перейменовано у вулицю Прикордонників. У боях за Лубни загинув начальник штабу 94 прикордонного полку майор П.Дейнего, командир стрілецького батальйону капітан М.Мірзіашвілі, десятки офіцерів і рядових воїнів. Ціною власного життя вони дали можливість своїм товаришам вирватись з оточення.

Воїни-прикордонники - захисники міста над Сулою сплять вічним сном у братських могилах  по вулиці Прикордонників та по вулиці Круглицькій.  А на місці їх останнього бою з гітлерівськими окупантами біля дороги на с.Клепачі  насипано курган на місці, де під час боїв був колодязь, куди фашисти скидали  тіла вбитих і поранених прикордонників. Лубенці глибоко шанують память захисників свого міста, в дні свят покладають до їх могил квіти. Традиційним і улюбленим для жителів мікрорайону №7 стало святкування Дня прикордонника як данина памяті тим, хто загинув при обороні міста у вересневі дні 1941 року.



Пам’ятний знак на честь Тараса Шевченка

Як і скрізь в Україні, в Лубнах свято шанують пам’ять Тараса Шевченка. Його ім’я носить один із затишних скверів міста, в центрі якого стоїть пам’ятний знак на честь Великого Кобзаря. Його було відкрито до 150- річчя від дня народження поета, а в дні його 200-літнього ювілею лубенці покладали квіти до оновленого пам’ятного знака (автори – скульптори Д.Коршунов та В.Голуб, архітектор – А.Шмонденко, художник – В.Пашкевич).


Тарас Шевченко побував на Лубенщині у 1843, 1845 та 1846 роках. Як співробітник Київської археографічної комісії, влітку 1845 року Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й археологічні матеріали та змальовував архітектурні й історичні пам’ятки. Він побував на місці останнього бою повстанців Северина Наливайка у Солониці, відвідав Мгарський монастир, побував на Замковій горі в Лубнах. А в жовтні, відмічаючи подорожню в місті, зустрівся зі своїм давнім другом, письменником і етнографом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським,  у якого потім гостював у Ісківцях. В селі бережуть пам’ять про Тараса Григоровича, кожного року в кінці травня біля Шевченкової криниці проводяться Шевченківські свята.



Памятний знак на честь письменника Володимира Малика

Лубенський край надзвичайно багатий своїми культурними традиціями. Особливо яскравою зіркою на його літературному небосхилі сяє імя відомого письменника Володимира Малика – автора  історичних та пригодницьких романів, лауреата чотирьох літературних премій. Народився Володимир Кирилович Малик на Київщині, але все його творче життя повязане з тисячолітнім містом над Сулою. Сюди він переїхав у 1953 році, одружившись на чарівній лубенці Галині Малик. Взявши за літературний псевдонім її дівоче прізвище (справжнє прізвище письменника Сиченко), саме в Лубнах він ступив на широкий літературний шлях і досяг на ньому значних успіхів.

Володимир Кирилович жив у ошатному будиночку по вулиці Лісній біля Лубенської  лікарні. Символічно, що у 1920-ті роки за цією адресою жив письменник Василь Барка. Саме тут, в затишному кабінеті були написані твори, які принесли визнання «українському Дюма», як часто називають Володимира Малика – тетралогія « Таємний посол», романи «Князь Кий», «Горить свіча», «Князь Ігор», «Чумацький шлях». Письменник був надзвичайно скромною, ерудованою, доброзичливою людиною, його мудрі поради назавжди залишились у памяті тих, кому пощастило попасти на гостину до господи справжнього майстра слова і поспілкуватись з ним.

31 серпня 1998 року Володимир Кирилович Малик пішов із життя. А в жовтні 2000 р. біля його садиби на вулиці Лісній було відкрито пам’ятний знак (автори  - скульптор М.Цись, архітектор О.Зот). Він має обриси томів, написаних письменником, а поруч – таке знайоме, близьке, дороге багатьом лубенцям його обличчя і – ниточка журавлів у небі. На граніті  викарбувані слова В.Малика з роману «Таємний посол»: «О, рідна земле! Ти, як мати, єдина і неповторна! І поки бється у грудях серце, ми не перестанемо любити тебе…»

Неподалік від садиби письменника знаходиться Лубенська загальноосвітня школа №4, де облаштовано музейну кімнату Володимира Малика. В 2001 році з ініціативи благодійного фонду «Слово» ім.В.Малика (голова фонду – син письменника, Олександр Сиченко) та газети «Лубенщина» було започатковано вручення літературно-мистецької премії ім. Володимира Малика. Щороку 21 лютого, в його день народження, відбувається вручення премії. З портрета на сцені дивляться в душу добрі  й проникливі очі Володимира Кириловича і надією озиваються його слова: «Вірю я, що відродимось знову…»



Меморіальна дошка на честь Героя України, вишивальниці Віри Сергіївни Роїк

На мистецькому рушнику України особливими барвами вишито ім’я тендітної жінки родом з Лубен – Віри Сергіївни Роїк. Саме тут вона вперше взяла в руки голку,в цьому місті під її рукою розцвіли на полотні барвисті квіти.  В Лубнах вона зустріла свою любов, в цьому місті народився син Вадим, тут вона з родиною переживала тяжкі роки воєнного лихоліття. Отримавши контузію в період фашистської окупації, у 1944 р. Віра Роїк з родиною переїжджає на Північний Кавказ, а 1953 року її другим рідним містом став Сімферополь. Тут Віра Сергіївна удосконалює власне уміння вишивати, освоївши понад 300 технік цього мистецтва. Але улюбленими були полтавські – гладь і хрестик. До того ж через контузію вишивала майстриня  лівою рукою і ніколи не користувалась окулярами.

За допомогою сина Вадима Михайловича було влаштовано понад 140 персональних виставок робіт Віри Роїк, її вишивки зберігаються в 44 музеях світу. В Криму вона мала багато учениць, яких  навчила цьому древньому виду мистецтва, найбільше пропагуючи саме українську вишивку. Віра Сергіївна Роїк – заслужений майстер народної творчості України, заслужений художник АР Крим, а в 2006 р. їй було присвоєно звання Героя України. Вишивальниця пішла з життя 3 жовтня 2010 року, не доживши півроку до свого століття.

Віра Сергіївна дуже любила своє рідне місто, виставки її робіт неодноразово влаштовувались у галереї образотворчого мистецтва Лубенського краєзнавчого музею імені Гната Стеллецького, де нині влаштовано присвячену вишивальниці постійно діючу експозицію. Лубенці шанують пам’ять своєї землячки - її ім’я носить одна з лубенських вулиць та  загальноосвітня школа №7, де влаштовано музей української вишивки імені Віри Роїк. А у дні святкування 1025-ої річниці заснування міста на її честь було відкрито меморіальну дошку, яку встановлено на фасаді будинку по вулиці Пушкіна, де з 1927 по 1944 рік мешкала родина Віри Сергіївни Роїк. Автори – скульптор І.Дацюк з Луцька та лубенський архітектор А.Шмонденко.




Меморіальна дошка на честь культурної діячки, меценатки Катерини Скаржинської

Серед знаних людей нашого міста – відома культурна діячка, меценатка, засновниця одного з перших приватних музеїв України Катерина Миколаївна Скаржинська. Народилась вона 19 лютого 1852 року в Лубнах.  У 1869 р. вийшла заміж  за М.Г.Скаржинського, з яким була заручена ще в дитинстві. Завершивши військову службу в чині генерал-майора, він успішно зайнявся  землеробством, розведенням  породистих коней. Після повернення до родового маєтку на хуторі Круглик під Лубнами, у 1881-1883 роках Скаржинська захопилась збиранням старожитностей, і згодом у спеціально побудованому будинку відкрила музей. Лубенський музей К.М.Скаржинської  проводив активну науково-дослідницьку, збиральницьку, просвітницьку та видавничу діяльність, і став одним з перших приватних музеїв України. Також  у своєму маєтку в Круглику Катерина Миколаївна  проводила активну просвітницьку та педагогічну діяльність, зокрема, відкрила читальню з бібліотекою, чайну, організувала в селі артіль, столярну й ковальську майстерні. В Круглику діяв драматичний гурток, а у 1891 р. нею там  було  відкрито народну школу.


У 1906 році, від’їжджаючи до Швейцарії, свою музейну колекцію та бібліотеку К.М.Скаржинська подарувала музею Полтавського губернського земства. І нині унікальні речі з музею в Круглику є окрасою експозиції Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. Повернувшись в 1916 р. з-за кордону, Катерина Миколаївна  деякий час жила в Круглику, в будинку своєї доньки Ольги Климової – освітньої діячки, засновниці української гімназії в нашому місті. В 1920-ті роки  Скаржинська оселяється  в Лубнах на вул.Гоголя. Поруч з нею у одному будинку жив Сергій Климентійович Кульжинський – завідувач музею в Круглику,  педагог і етнограф, який поклав початок дослідженню древнього мистецтва писанки. Укладений ним багатоілюстрований каталог «Описание коллекции народных писанок» , який було видано у 1899 р. Лубенським музеєм К.М.Скаржинської, нині відомий у всьому світі майстрам та істинним поціновувачам мистецтва писанкарства.


Померла наша непересічна землячка в 1932 році. Місце її останнього спочинку, на жаль, невідоме. Лубенці увічнили пам’ять Катерини Скаржинської двома меморіальними дошками – на будівлі НСШ №9 на території колишнього Круглика та на будинку по вулиці Гоголя, 10.



Меморіальна дошка на честь письменника Пилипа Капельгородського

Лубни славні на імена відомих людей, які прославили його своєю працею і творчістю. Тож не дивно, що в одному невеликому кварталі побачимо не одну меморіальну дошку на їх честь. З вулиці Гоголя вийдемо на вулицю Драгоманова, і ось перед нами старовинний житловий будинок, у якому в 1918-1924 роках жив відомий український письменник Пилип Капельгородський. Тоді він працював у нашому місті в редакціях газет «Більшовик Лубенщини» та «Червона Лубенщина» як сатирик і публіцист.

Непростою була доля цього непересічного письменника. Народився він 26 листопада 1882 року в селі Городище  (нині Недригайлівського району) на Сумщині у багатодітній родині. Навчався в земській школі, Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії. В останній Капельгородський навчався разом з Симоном Петлюрою, який вплинув на формування національної свідомості майбутнього письменника. За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині в 1902 році його було заарештовано, і згодом, рятуючись від переслідувань царської охранки, Пилип Йосипович втікає на Кубань, а пізніше – на Північний Кавказ, де до 1917 року вчителює, працює в газеті. В радянські часи він не полишає журналістику, пише історичні, сатиричні та гумористичні твори. Серед них – автобіографічна повість-хроніка «Записки семінариста», романи «Артезіан» та «Оборона Полтави». У 1938 році Пилип Капельгородський рішенням трійки НКВС  був розстріляний. В історію української літератури увійшов як один із її зачинателів, і за висловом Михайла Стельмаха – як «один із кращих прозаїків українського красного мистецтва».

Якщо ви пройдете трохи далі повз цей будинок по вулиці Гоголя, потрапите на вулицю Бульварну. Звідси відкриваються чудові краєвиди на Посулля. Ще до початку другої світової війни територію наліво і направо по краю гори займав розкішний бульвар, під тінню якого любили прогулюватись лубенці. А за  місцерозташування на горах  і прекрасні «види» Лубни в кінці ХІХ ст. називали «українською Швейцарією».



Меморіальна дошка на честь дослідників тисячолітнього минулого Лубенщини

Одним із об’єктів, збудованих до 1000-літнього ювілею Лубен, є кінотеатр «Київська Русь». А під час відзначення 1025-ої річниці заснування міста на фасаді кінотеатру  було відкрито меморіальну дошку на честь істориків, археологів, краєзнавців, які зробили великий внесок у дослідження тисячолітнього минулого Лубенщини. На дошці з чорного полірованого граніту – зображення Божої матері з дитям, старовинні книги і перо. Вони ніби посилають Божу благодать від року заснування міста, що співпадає з роком хрещення Русі, а ще підкреслюють багатство тисячолітньої історії лубенського краю, вивченням якої займались подвижники, імена яких викарбувані на меморіальній дошці. Це - археолог, музейник, першо-відкривач Гінцівської пізньопалеолітичної стоянки Федір Камінський, історик,археолог, дослідник Лисої гори і «змійових валів» по р. Сулі Василь Ляскоронський, історик, видавець, автор праці «Лубенщина и князья Вишневецкие» Олександр Лазаревський, культурна діячка, меценатка, засновниця одного з перших приватних музеїв України Катерина Скаржинська, археолог, спелеолог, перший директор Лубенського краєзнавчого музею Гнат Стеллецький, історик, краєзнавець, автор книги «Очерки Лубенской старины» Кирило Бочкарьов, фольклорист, автор етнографічних досліджень лубенського краю Василь Милорадович, археолог, дослідник Посульської оборонної лінії Юрій Моргунов, археолог, дослідник слов’янської та давньоруської історії, літописного городища Лубен Олег Сухобоков, археолог, один з директорів Лубенського краєзнавчого музею Іван Горенко,  краєзнавець, журналіст, першовідкривач багатьох подій та імен з історичного минулого Лубенщини Борис Ванцак, краєзнавець, організатор екскурсійної справи на Лубенщині Надія Зеленюк, краєзнавець,громадський діяч Віра Бутрим, археолог, музейник, видавець, дослідник пам’яток археології  та історичних  постатей лубенського краю Олександр Супруненко.

На дошці викарбувано: «Матеріали археологічних досліджень і літописні джерела дають підстави стверджувати, що 988 рік є часом заснування міста Лубни». У нижній її частині – умовна панорама сучасного міста. Меморіальну дошку встановлено за ініціативи і на кошти, зібрані членами міськрайонної громадської організації «Знання і творчість». Творчий задум ентузіастів втілили  архітектор І.Казакова та майстер М.Дунник.


Позаду кінотеатру розкинулись алеї парку «Центральний» з оригінальними клумбами, «сонячним» фонтаном і затишними куточками для відпочинку.



Дитячий парк імені Олеся Донченка

У центрі міста також знаходиться дитячий парк імені Олеся Донченка. Його було облаштовано в кінці 1950-х років, тоді ж на перехресті центральних паркових алей  було відкрито пам’ятник юним героям – Толі  Буценку, Борі Гайдаю та Вані Сацькому. Під час фашистської окупації хлопці працювали в паровозному депо.  27 січня 1943 року під час обідньої перерви вони сіли на відремонтований паровоз, перевели на відповідний хід реверс і пустили локомотив у ненаведене поворотне коло. Внаслідок аварії потужне депо на тривалий час вийшло з ладу, десятки відремонтованих паровозів не могли бути відправлені на фронт. Після жорстоких катувань юні патріоти  були розстріляні фашистами. Пам’ятник на їх честь було відкрито в 1959 році, автори - скульптор Є.Горбань, архітектор С.Кілессо

Багатьом лубенцям відомо, що на місці дитячого парку знаходився старий цвинтар, де   було поховано багато відомих лубенців. Серед них – відомий український етнограф, письменник і педагог, громадський діяч і благодійник, перший директор Лубенської чоловічої гімназії Матвій Симонов (Номис), українська письменниця Надія Кибальчич (літературний  псевдонім Наталка Полтавка),  засновниця першої в Лубнах української  гімназії, освітня діячка  Ольга  Климова, відомий український архівіст, завідуючий Лубенським архівом Матвій  Астряб, професор агрономії Харківського університету,  один із перших організаторів сільськогосподарської дослідницької справи на Україні Анастасій Зайкевич. 

На цій же території знаходилась Всіхсвятська церква, яку ще називали Кладовищенською. Її було зруйновано в другій половині 1930-х років після закриття цвинтаря.

Нині теж відправляються церковні служби у храмі Всіх Святих на території парку. Церкву було відкрито у 1990-ті роки в пристосованій будівлі як перший храм УАПЦ на Лубенщині. Поряд з ним  у 2018 році було відкрито  пам’ятний знак воїнам-лубенцям, котрі загинули під час бойових дій в зоні АТО за свободу і незалежність України. Думається, що доцільним було б спорудження неподалік і пам’ятного знака на честь наших знаних земляків, які знайшли тут місце вічного спочинку і які своїм життям утверджували в Україні – українське.



Парк «Центральний» Композиція «Україна незалежна»

Завжди приємно прогулятись алеями парку «Центральний». Особливо влітку, коли працює фонтан, а на барвистих клумбах – розмаїття квітів. Найчастіше тут можна побачити молодих мам з дітлахами, для яких у парку також діє ігровий майданчик.

А при вході до парку на місці колишнього пам’ятника вождю світової революції встановлено архітектурну композицію «Україна незалежна». Її центром є державний герб України, навколо якого закомпоновані дві пружні стрічки в національних кольорах. Завершує композицію силует птаха, який символізує мрії і сподівання нашого народу, а ще – душі загиблих героїв, які віддали своє життя за свободу і незалежність нашої держави. Непереможність українського народу підкреслюють віршовані рядки нашого славетного земляка Василя Симоненка:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Ці слова викарбувано на гранітній дошці, яку встановлено на постаменті колишнього пам’ятника. Тож символічно, що урочистості з нагоди Дня незалежності відбуваються саме тут.



Лубенський краєзнавчий музей імені Гната Стеллецького

Про те, як жили Лубни впродовж багатьох віків, можна дізнатися, відвідавши Лубенський краєзнавчий музей імені Гната Стеллецького. Ім’я відомого археолога, історика та спелеолога було присвоєно музею в Лубнах з нагоди його 100-літнього ювілею. А на фасаді музейної будівлі, яка знаходиться на розі вулиць Ярослава Мудрого та Старо-Троїцької, на честь Гната Яковича Стеллецького було відкрито меморіальну дошку (автор – В.Мірошниченко). Адже саме Стеллецький був засновником Лубенського Українського музею у 1918 році. У його подальшому становленні  в різні часи значну роль відігравали  керівники Лубенського краєзнавчого музею С.Кульжинський, І.Плескач, В.Буніна, В.Семенюта, І.Горенко, В.Шостак, М.Тасенко, Т.Дяченко, В.Верещака.

До 100-ліття свого заснування Лубенський краєзнавчий музей імені Гната Стеллецького отримав нову експозицію. Зал, що розповідає про природу Лубенщини, особливо подобається маленьким відвідувачам, адже в ньому розповідається про найдавніші часи життя на Землі, про які нагадують  макет голови динозавра, викопні рештки давно вимерлих тварин. Тут можна також дізнатись про пам’ятки природи міста і району, діяльність лісотехнічного коледжу, метеорологічної станції. Особливу увагу привертає розділ про Дослідну станцію лікарських рослин в с.Березоточа – єдиний такого роду науковий заклад в Україні. Культуру вирощення лікарської сировини на Лубенщині започатковано ще в ХVІІ ст. монахами католицького, бернардинів та Мгарського монастирів.

Подобається відвідувачам зал, де розповідається про найдавніші поселення на території краю, зокрема, Гінцівську пізньопалеолітичну стоянку, мезолітичне поселення біля с.В’язівок, давньоруське городище Снєпород. І, звичайно, особливу увагу привертає розділ про заснування у 988 році міста Лубен як однієї з фортець Посульської оборонної лінії.

Як лубенців, так і гостей міста цікавлять козацькі часи  в історії лубенського краю. До їх уваги – діорама «Табір Северина Наливайка в урочищі Солониця», козацькі речі – зброя, люльки, бандура, копії печаток Лубенського полку. Серед експонатів, що розповідають про період «Вишневеччини» - брама католицького бернардинського монастиря, фрагмент колони замку Ієремії Вишневецького. Поряд з ним на майданчику біля музею стоять половецькі кам’яні баби, привезені до музею в 1919 році його директором Г.Стеллецьким.


А в наступному залі можна переглянути експозицію про наш край у ХVІІ-ХVІІІ ст., зокрема, про Мгарський Спасо-Преображенський монастир, Лубенський гусарський полк, наших відомих земляків, які жили у той час. Окремий куточок присвячено Анні Керн – натхненниці пушкінських рядків «Я помню чудное мгновенье…»

З цікавістю екскурсанти оглянуть зал, що розповідає про Лубенщину в ХХ столітті: про першу друковану в Наддніпрянській Україні газету «Хлібороб» і «Лубенську республіку 1905 року»; місцевих достойників – В.Леонтовича, М.Порша, братів Шеметів, які хотіли бачити Україну державою; про розстріл денікінцями монахів Мгарського монастиря в 1919 році, колективізацію і голодомор 1932-1933 років.


       Подовгу затримуються відвідувачі в залі, присвяченому Лубенщині та лубенцям у роки Другої світової війни. Тут можна дізнатись про оборону Лубен воїнами 94  прикордонного полку у вересні 1941 року та визволення міста від фашистських загарбників 337-ою стрілецькою дивізією у вересневі дні 1943-го. Розповідається у залі про участь лубенців у боях на дорогах війни, діяльність підпільників та лубенських лікарів у роки фашистської окупації.

До ювілею в музеї було облаштовано прекрасну актову залу, де відбуваються науково-практичні конференції, краєзнавчі години, які розповідають про цікаві події та відомих земляків, які прославили лубенський край.



Галерея образотворчого мистецтва

Лубенський краєзнавчий музей імені Гната Стеллецького має художній відділ – галерею образотворчого мистецтва, яка розташована в іншому приміщенні – першому дев’ятиповерховому будинку міста за адресою: проспект Володимирський, 27/49.  Відкрито галерею в 1970 році за ініціативи відомого художника,заслуженого працівника культури України Василя Семенюти. За його ж безпосередньої участі в 1974 році в місті було започатковано проведення республіканських виставок «Лубенська художня весна». В травні 2015 року цю традицію було відновлено – тоді гостинно відчинила двері УІІ Всеукраїнська виставка «Лубенська художня весна», яка проводиться раз в три роки. А біля приміщення галереї урочисто було відкрито меморіальну дошку на честь її засновника В.Семенюти з нагоди   90-річчя від дня народження ( автори – художник Володимир Мірошниченко, архітектор – Володимир Семенюта).

В просторих залах галереї постійно експонуються виставки з фондів музею – твори відомих українських майстрів М.Глущенка, Т.Яблонської, С.Шишка, М.Дерегуса, М.Максименка, С.Григор’єва, В.Цвєткової, В.Чегодара, П.Столяренка, І.Кавалерідзе, лубенських митців – М.Холодовського, М.Буніна, М.Коршуна, В.Семенюти, Г.Карповича, І.Сахна, Л.Початко, М.Корабльова, А.Харчука, О.Литвинова, В.Лапушкіна. Постійно діючу експозицію присвячено відомій вишивальниці, лубенці Вірі Роїк – Герою України, заслуженому майстру народної творчості України.

В залах галереї мистецтв постійно влаштовуються виставки робіт лубенських художників та народних майстрів, фотохудожників, митців пензля та декоративно-ужиткового мистецтва Полтавщини та інших областей України, відкриття яких завжди є справжнім святом для поціновувачів прекрасного.



Тож чекаємо вас на гостину до нашого міста!

Бажаємо лубенцям і гостям  древніх і вічно молодих Лубен цікавих та захоплюючих подорожей. Завітавши до музею та галереї, ви можете замовити екскурсії на перегляд музейної та виставкових експозицій. Також наукові співробітники музею проводять екскурсії по місту (пішохідні й на транспорті, оглядові й тематичні, для великих груп, для сім’ї або компанії друзів). Вони також можуть супроводжувати вас до Мгарського монастиря та інших пам’ятних місць лубенського краю. За довідками звертатись за телефонами: (05361)-7-20-30 (музей), (05361)- 7-21-12, електронна пошта: museum_lubny@ukr.net, або приватні повідомлення на музейну сторінку в Facebookhttps://www.facebook.com/2076957482329043



Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наша адреса: вул. Ярослава Мудрого, 33, м. Лубни, Полтавська обл., Україна, 37500,  e-mail: mvk@lubnyrada.gov.ua